Поняття зберігання та його тлумачення наведені у главі 66 ЦКУ «Зберігання», згідно з нормами якої за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, передану їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Предметом зберігання можуть бути будь-які речі, у тому числі документи, цінні папери, не виключені з цивільного обігу, а також гроші.
Договір зберігання відрізняється від інших договорів (найму, позики) тим, що при зберіганні зберігач не має права здійснювати стосовно майна, що зберігається, права власника, не може розпоряджатися переданим йому майном і не допускається користування майном зберігачем.
Згідно із ст. 944 ЦКУ зберігач не має права без згоди поклажодавця користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також передавати її в користування іншій особі.
Зміна умов зберігання, за якими зберігач може розпорядитися майном, наведена у ст. 945 ЦКУ, якою визначено – якщо річ пошкоджена або виникла реальна загроза її пошкодження чи інші обставини, що не дають змоги забезпечити її схоронність, а вжиття заходів з боку поклажодавця очікувати неможливо, зберігач має право продати річ або її частину.
За відсутності провини зберігач має право відшкодувати понесені витрати за рахунок поклажодавця шляхом відрахування їх з покупної ціни.
Відшкодування збитків, завданих поклажодавцеві, у разі втрати (нестачі) майна здійснюється у розмірі її вартості.
Це основні моменти зберігання з позицій цивільного законодавства.
Податкове законодавство, зокрема п. 1.24 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.94 р. № 334/94-ВР (далі – Закон про прибуток) містить тлумачення відповідального зберігання, яке використовується для цілей оподаткування: «Відповідальне зберігання – господарська операція платника податку, що передбачає передання згідно з договорами схову матеріальних цінностей на зберігання іншій особі без права їх використання у господарському обороті такої фізичної чи юридичної особи, з подальшим поверненням цих матеріальних активів платнику податку без зміни їх якісних або кількісних характеристик».
Таким чином, податкове законодавство збігається з цивільним законодавством стосовно відсутності права користування майном, що зберігається, а також необхідністю повернення його власнику у тій же кількості та якості.
Але на практиці непоодинокі випадки, коли прийняте на зберігання майно реалізується зберігачем або використовується ним у своїй господарській діяльності (виробництві продукції, проведенні ремонтних робіт тощо).
В цьому випадку згідно з нормами пп. 4.1.6 Закону про прибуток зберігач повинен визнати валовий дохід з інших джерел у сумі вартості матеріальних цінностей, переданих платнику податку згідно з договорами схову (у відповідальне зберігання) та використаних ним у власному виробничому чи господарському обороті.