Пунктом 2.2 Положення про професійне навчання працівників на виробництві, затвердженого наказом Мінпраці та Міносвіти від 26.03.2001 р. № 127/151 (далі – Положення № 127/151) визначено такі види професійного навчання працівників на виробництві:
– первинна професійна підготовка робітників;
– перепідготовка робітників;
– підвищення кваліфікації робітників;
– перепідготовка, спеціалізація, підвищення кваліфікації, стажування керівників, професіоналів та фахівців.
Виходячи з цього, навчання сервісного інженера підприємства з ремонту обладнання можливо віднести до спеціалізації або стажування фахівця.
Так, відповідно до п. 2.6 Положення № 127/151 спеціалізація керівників, професіоналів та фахівців організовується з метою отримання працівником додаткових спеціальних знань, умінь та фахових навичок у межах раніше набутої спеціальності за професійним спрямуванням виробничої діяльності без присвоєння кваліфікації та зміни освітньо-кваліфікаційного рівня. Стажування керівників, професіоналів та фахівців передбачає набуття практичних умінь і навичок щодо виконання обов'язків на займаній посаді або на посаді вищого рівня, засвоєння кращого вітчизняного та зарубіжного досвіду.
Крім того, короткострокове підвищення кваліфікації, стажування можуть здійснюватися шляхом формального або неформального навчання у навчальних закладах, на підприємствах, в організаціях, установах або безпосередньо у роботодавця.
Податковим кодексом встановлено певні обмеження щодо віднесення витрат на навчання до податкових витрат.
А саме, згідно з пп. 140.1.3 ПКУ до витрат, що враховуються при визначенні об'єкту оподаткування, включаються:
– витрати платника податку на професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників робітничих професій, а також у разі якщо законодавством передбачено обов'язковість періодичної перепідготовки або підвищення кваліфікації;
– витрати на навчання та/або професійну підготовку, перепідготовку або підвищення кваліфікації у вітчизняних або закордонних навчальних закладах, якщо наявність сертифіката про освіту в таких закладах є обов'язковою для виконання певних умов ведення господарської діяльності, в тому числі, але не виключно вищих та професійно-технічних навчальних закладах фізичних осіб (незалежно від того, чи перебувають такі особи у трудових відносинах з платником податку), які уклали з ним письмовий договір (контракт) про взяті ними зобов'язання відпрацювати у платника податку після закінчення вищого та/або професійно-технічного навчального закладу і отримання спеціальності (кваліфікації) не менше трьох років;
– витрати на організацію навчально-виробничої практики за профілем основної діяльності платника податку або в структурних підрозділах, що забезпечують його господарську діяльність, осіб, які навчаються у вищих та професійно-технічних навчальних закладах.
Враховуючи норми пп. 140.1.3 ПКУ, якщо навчання працівника не відповідає ні одній із вищенаведених категорій, то відсутні підстави для включення витрат на навчання до складу податкових.
У нашому випадку навчання сервісного інженера не відповідає жодному критерію, визначеному пп. 140.1.3 ПКУ. Таким чином, відсутні підстави для віднесення витрат підприємства (добові, проживання, проїзд та ін.) до складу витрат платника податку на прибуток, пов'язаних з навчанням працівників.
Що стосується віднесення цих витрат до витрат на відрядження, особливості визнання яких регламентуються пп. 140.1.7 ПКУ, необхідно зазначити наступне.
Термін «відрядження» визначений в Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженій наказом Мінфіну від 13.03.98 р. № 59. А саме, службовим відрядженням вважається поїздка робітника за розпорядженням керівника підприємства на відповідний термін в інший населений пункт для виконання службового доручення поза межами постійного місця роботи.
Підпунктом 140.1.7 ПКУ не встановлено обмеження в частині цілей відрядження працівника, тому вважаємо допустимим направляти працівника на безоплатну перепідготовку або стажування на базі підприємства-виробника обладнання. Мету відрядження необхідно визначити в наказі керівника. Підставою для видання наказу про відрядження може бути запрошення підприємства-постачальника або, наприклад, умови дилерського договору.
Так, на практиці, в дилерських договорах постачальники імпортних товарів часто викладають умови щодо створення сервісних центрів обслуговування, на які покладено функції гарантійного ремонту та обслуговування обладнання, що реалізується, в тому числі вимоги щодо відповідної кваліфікації ремонтного персоналу та навчання на базі підприємства-постачальника з отриманням відповідного сертифіката. У такому разі відрядження працівника за кордон буде пов'язане з витратами на збут такого обладнання.
Підпунктом 140.1.7 ПКУ передбачено, що будь-які витрати на відрядження можуть бути включені до складу витрат платника податку за наявності документів, що підтверджують зв'язок такого відрядження з діяльністю такого платника податку, зокрема (але не виключно) таких: запрошень сторони, що приймає, діяльність якої збігається з діяльністю платника податку; укладеного договору чи контракту; інших документів, які встановлюють або засвідчують бажання встановити цивільно-правові відносини; документів, що засвідчують участь відрядженої особи в переговорах, конференціях або симпозіумах, інших заходах, які проводяться за тематикою, що збігається з господарською діяльністю платника податку.
Враховуючи те, що підприємство, яке направило сервісного інженера на перепідготовку або стажування до підприємства-постачальника, здійснює реалізацію обладнання такого постачальника та забезпечує його обслуговування і ремонт, в тому числі гарантійний, то відрядження сервісного інженера пов'язане з діяльністю підприємства.
Підсумовуючи вищевикладене, при вирішенні питання щодо віднесення витрат на відрядження сервісного інженера до складу податкових, на нашу думку, слід користуватись нормами пп. 140.1.7 ПКУ з урахуванням всіх вимог щодо: документального оформлення відрядження, розмірів та підстав для відшкодування таких витрат найманому працівнику, касової дисципліни, своєчасності звітування за кошти, отримані на відрядження, дотримання гарантій з оплати праці та дотримання інших норм чинного законодавства, що регламентують відносини роботодавця та працівника при виконанні останнім своїх трудових обов'язків, до яких відноситься і відрядження як вид службового доручення.